Рецензія на "Бібліографію старої України"
Герасимчук Л. Коли Академія не встигає. - Президентський вісник, 2000 р., № 8, 14-20.08, с. 26.
В одному грубому томі вийшли другий та третій зшитки монументальної праці Миколи Жарких «Бібліографія Старої України. 1240-1800 рр.» Увесь задум повинен обійняти десять зшитків: 1. Допоміжні науки історії України. 2. Письмові джерела. 3. Загальні праці. 4. Внутрішня історія. 5. Біографії історичних діячів. 6. Зовнішня історія. 7. Історичне краєзнавство. 8. Історія суміжних з Україною земель. 9. Історія культури. 10. Історична белетристика. Перший зшиток окремим томом вийшов два роки тому.
Сьогодні здійснення такого осяжного задуму можна було б вважати заледве чи не науковим подвигом, якби не низка прогалин і методологічних вад, притаманних цій праці. Щоправда, таку постановку питання відвертала б менш гучна й претензійна назва, що частіше зустрічалася за нашої класичної давнини: «Причинки до бібліографії...».
Подекуди, наприклад, не просто не згадуються окремі прізвища, як от Назаревський, Старицька-Черняхівська, Степаненко (Михайло), а й цілі сукупності документів — польських, французьких, болгарських, шведських тощо. Випали цілі ареали знання, як-от: історія релігії, філософія історії, історія техніки, історія письменства і красних мистецтв та ін. Дуже поверхово висвітлюється боротьба комуністів з українською історією. Особливо скупі згадки про тих бійців ідеологічного фронту, котрі й досі керують концепціями вітчизняної минувшини.
Однак, критиків у нас завжди більше, ніж науковців, здатних повершити велике діло. Тим часом українські колективні монументальні видання, як правило, відстають за своєю методологією від світових тенденцій принаймні на 80, якщо не на сто літ.
Тож, якщо взяти до уваги ще й ту обставину, що в галузі бібліографії й створення баз даних у нас суцільні перелоги, то Миколу Жарких варто назвати подвижником, який відданістю своєю чистій науці посоромлює солідні інститути, з котрих тільки-но й виходять супліки про брак коштів.
Примітно й те, що перший зшиток «Бібліографії...» вийшов під егідою Міністерства культури і мистецтв України та Інституту пам'яткоохоронних досліджень, а другий та третій зшитки видані вже власним заходом автора.
Наклад тому, як це тепер робиться на західний кшталт, не вказано, але не сумніваймося, що тримаємо в руках не останню бібліографічну рідкість цього сторіччя.